Кур’єр. Польське героїчне кіно чи щось типу того

Через тиждень після старту в Києві до Харкова допленталися чотирнадцяті Дні польського кіно. Так сталося, що я випадково потрапила на відкриття. Організатори поважно (але коротко, дякую) повідомили, що ми побачимо, завдяки кому все це свято та хто його підтримує. А знайомі у кулуарах — вибачалися за надто пафосний фільм.

Що про нього написано у буклеті, який дали на вході:

Кур’єр / Kurier, Польща, 2019, 114 хилин

Жанр: шпигунський трилер

Режисер: Владислав Пасіковський

Актори: Філіп Тлокінський, Юлі Енгельбрехт, Джеймс Бредлі, Патриція Вольни

Правовласник: KinoŚwiat

Від виконання місії однієї людини залежала доля Польщі і Другої світової війни. Переслідуваний усіма ворожими шпигунами, посеред ночі перевезений із готелю «Савой» до Жабна, він зустрічає людей, які назавжди змінюють його життя.

Одразу познайомили гостей показу і з режисером, вказавши, що він один з найвідоміших польських, отримав нагороди вже за дебют, а два його фільми у кінотеатрах переглянули понад два мільйони глядачів. Ані назви, ані вказані факти не сказали мені анічогісінько.

Дорогою на показ я жартувала таксистові, що нікого, окрім Анджея Вайди, і не знаю з польських кінорежисерів. Це майже правда: самостійно не згадаю — точно, давно не зверталася до кіно взагалі.

Втім, переглянутий фільм спонукав мене до відгуку, а отже, краще познайомитися з митцем. Той таки Анджей Вайда, говорив, ніби Владислав Пасіковський знає про польського глядача щось таке, про що інші не мають жодного уявлення.

Як каже Вікіпедія, Пасіковський народився 1959 року. Вищезгаданий кінодебют стався 1991 року — за фільм «Кролль» молодий режисер і сценарист отримав два призи на Кінофестивалі у Гдині. Наступну його стрічку — «Пси» — називають культовою, саме за неї вихваляв митця Вайда. Вже тоді режисер набуває репутацію спеціаліста по «чоловічому кіно» та провокатора. Забігаючи наперед зазначу, що останнє стає зрозумілим вже в перші 10 хвилин фільму. У цю ж десятихвилинку ти розумієш, що дивитися фільм варто хоча б за візуальну мову, рух камери та кадрування — ніби й типово хороші, але з якимось авторським відтінком.

З 1990-х скарбничка з нагородами у Пасіковського поповнилася, хоча з боку критиків з тих пір переважають не надто лесні відгуки.

Ось, наприклад, з отриманого перед входом буклету (про «Кур’єра»): «Цього разу у Пасіковського вийшов політкоректний, в міру пафосний, хоча й напрочуд динамічно змонтований фільм. Добре зіграний» (Юстина Бричковська, gazeta.pl).

Без зайвого сорому Пасіковський доповідає в інтерв’ю, що полюбляє, серед іншого, «Касабланку», «Індіану Джонса» та «Месників», не любить фільмів Ларса фон Трієра та артхауса, а знімає для таких самих «середніх» глядачів, як він.

Ось, що каже режисер про «Кур’єра» (знову цитата з виданого буклета): «Нашою метою було розповісти сенсаційну, але життєву історію, яку, мабуть, не придумали б сценаристи «Джеймса Бонда». Розповісти її при цьому у найсучасніший спосіб, використовуючи досягнення нового стилю пригодницьких та сенсаційних стрічок».

Читаючи все це, можна було б очікувати від Пасіковського чогось на кшталт «Безславних виродків» або хоча б «Нестримних», але, за висловом критика, кіноісторія Яна Новака-Єзьоранського ближче до гідного шкільного читання, а не шпигунської драми. І тут би припинити оповідь, але герой — справжній, національного значення, вартий уваги та згадки.

1943 рік, Польща окупована, керівництво поїхало за кордон (працює з Лондона), але у країні діє міцне підпілля — Армія Крайова, що йому підпорядковується. Рішення щодо поточних дій приймалися у Варшаві головним комендантом Армії. На вказаний час цю функцію виконував Тадеуш Коморовський (Бур). Підпілля готує повстання (історично їх було кілька, але це — у Варшаві) та очікує підтримки від союзників (до яких не належить СРСР).

Тоді професійний військовий і учасник підпілля Ян Новак-Єзьоранський (німці у фільмі називають його за іншим прізвищем — Квятковський) згодився стати кур’єром Армії Крайової до польської влади на еміграції. У Лондоні як посланець він вів переговори з представниками англійської влади, зокрема з прем’єр-міністром Вінстоном Черчиллем.

За спогадами дослідників, саме Новак доставив інформацію, що аліянти не допоможуть у повстанні. Пізніше він згадував, що «чим більше переконував, що повстання не мало б початися, тим більше розумів, що воно таки станеться».

Саме цей період охоплює фільм. На останніх кадрах ми бачимо початок повстання. Воно тривало понад два місяці, протягом яких загинули та були поранені десятки тисяч бійців Армії Крайової, а Варшава значною мірою зруйнована.
Однак герой знаний не лише цим. Напередодні капітуляції Армії Крайової у повстанні за наказом Коморовського Новак знову вирушив до Лондону, вивозячи з собою документи. Після війни Ян Новак залишився на Заході, працював на радіо (BBC, організовував польський канал радіозв’язку «Вільна Європа»), писав книги та статті, лобіював інтереси Польщі на міжнародній арені. Наприклад, був одним з головних лобістів вступу держави до НАТО. В Польщу Єзьоранський повернувся у 2002 році та до кінця життя був активним учасником політичного життя. Помер у Варшаві за три роки після повернення.

Зрозуміло, що поляки знають всю історію життя Новака з дитинства, тому сенс фільму для них навряд полягає у черговому переспівуванні життєписа. Важливіше, мабуть, побачити крізь «героя з підручника» людину, варту тих самих сторінок підручника. І що ж нам показує режисер? Трохи кумедного молодого чоловіка (актор Філіп Тлокінський навіть приїжджав до Києва на прем’єру), який:

– незграбно проливає каву до валізи на щойно складені речі (це було життєво),

– не вміє пригати з парашутом, але вперто стрибає й ламає руку (можливо, це комусь смішно),

– замість поселення, сидячи на речах чекає на аеродромі літака на Польщу, який буде невідомо коли (штучно),

– періодично зупиняється, щоб зробити пафосну промову щодо свободи Польщі для чергового нетямущого співрозмовника (неоригінально),

– не вміє їздити на велосипеді і через це гине жінка (оце вже зовсім не смішно).

Наприкінці з’ясовується, що агент привіз інформацію, вже відому очільникам Армії Крайової з телеграм. Повисла тиша — і ніби раптово Новак починає говорити, що ні, допомоги союзників не буде, але ж і просити допомоги СРСР не можна, бо це автоматично дорівнюватиме втраті незалежності. Це в цілому головний меседж фільму: Польща не хоче втратити незалежність (набуту лише у 1918 році). Як відомо, вберегтися не вдалося, а Єзьоранський і справді боровся до кінця життя саме за свободу Польщі.

Менше з тим, за стрічку режисер отримав чотири призи на різних фестивалях у Польщі. Трохи дивно виглядає нагорода за найкращий фільм загальнопольського фестивалю сатиричних фільмів «Пишадло». Смішні сцени і справді були, але більше дивакуватих. І одна — провокативна, перша.

Варшава, канун Різдва 1943 року, красиво падає сніг, люди ходять вулицею, аж раптом приїздять нацисти, примусово збирають усіх та розстрілюють частину без пояснення причин. Напевно, для співвітчизників режисера очевидно, що есесівці ось так просто приїжджали, зганяли перехожих до купи, ділили навпіл і розстрілювали ту частину, на яку монетка випаде. Я б дійно жахнулася, якби мені режисер пояснив, наскільки це має реальну основу, бо у моєму всесвіті бувало по-різному. Наприклад, у фільмі «Хлопчик у смугастій піжамі».

Дуже жорстока перша сцена викликала в мене єдине питання: чи не мав на меті режисер виключно знайомство з характером героїні другого плану, яка, хоча й говорить німецькою та вчить доньку пісеньок цією мовою, але відмовляється визначити, кого розстрілювати? Звісно ж, вирішили без неї, лишивши персонажку живою. Але навіщо так шокувати публіку? Відповідь одна — це режисерський почерк, припустила я і почала чекати наступних провокативних сцен, але таких самих — невиправданих — не дочекалася.

Взагалі акценти, розставлені режисером, частіше примушують посміхнутися (від наївності або прямолінійності), ніж жахнутися.

Бриндзі, військовий аеродром, герой чекає на літак на Тарнув, але співробітник пояснює, що велика ймовірність нападу, тому виліт станеться невідомо коли («Можливо, за 24 години, можливо, за 24 дні»). Під час розмови падає підбитий борт. Нам не повідомляють про жертв чи постраждалих, ні — на фоні палаючої машини (і нескінченно прямуючих до неї швидкої та пожежних машин) нам пафосно (і не в перший раз) повідомляють про важливість польоту кур’єра до Польщі.

Ще одна сцена для прикладу.

Варшава, на конспіративній квартирі йдуть останні приготування до повстання. Раптом годинник б’є. «17:00 1 серпня 1944 року», — серйозно та зосереджено повідомляють, дивлячись у камеру, головні герої (не ручаюся за точність формулювання, але повстання почалося саме у цю годину).

При цьому майже увесь екранний час Новака переслідують хрестоматійні шпигуни-невдахи, ще й за типажем тотожні. Вони придурюються американськими військовими-випиваками, вбивають і ховають надто допитливих британців за парканом, не помічають переслідування та не впізнають того, кого шукають, у найвідповідальніший момент.

Окрема коротка розмова — романтична сюжетна лінія: симпатична дівчина виявляється ворожою шпигункою, але герой веде себе чемно, не ведеться на кокетування і без позіхань викриває її у потрібний час. Все.

Три роки тому я не без подиву прочитала статтю про жіночі образи у польському кіно: «Вони виходять прикрасою великого екрану, фоном, на якому простіше показати складний характер головного героя, об’єктом зітхань або предметом еротичних фантазій. Вони не повинні бути особистостями; вони повинні бути красивими, сексуальними і м’якими». Пасіковський виглядає гідним продовжувачем традиції: єдину жінку, у якої ніби є характер, вбивають через кілька хвилин після появи на екрані.

Як могла, після показу я переконувала поляків, що нічого стидатись — українське кіно про приблизно той самий період історії — не краще. Згадати хоча б «Червоного», «Шляхетних волоцюг», «Гуцулку Ксеню»… Їх об’єднують слабкі сюжети, нестабільна режисура та не завжди помітна акторська майстерність. Водночас, бачимо цікаву історичну основу, приємні костюми та антураж, але ж глядач не заради цього йде в кінотеатр.

Здавалося б, після апофеозу українського поетичного кіно з «Той, що пройшов крізь вогонь» пройшло багато часу, але тенденції у висвітленні героїв минулого зберігаються. Як бачимо, це притаманно не лише українському кінематографу.